В умовах сьогодення одним із ключових напрямів гуманітарної політики України постає питання збереження спадщини історії та культури в умовах війни з росією та повоєнного відновлення країни.
Численні спроби країни-агресора знищити все, що пов’язане власне з Україною та її народом, неодноразово підкреслювали важливість цієї спадщини у формуванні національної самосвідомості. Незважаючи на процеси глобалізації, в тому числі в культурній сфері, історико-культурна спадщина залишається ключовим елементом розуміння національної ідентичності. Вона втілює в собі накопичений досвід поколінь, зокрема естетичні, моральні, релігійні та технологічні досягнення народів, які проживали на території України в різні часи. Збереження цієї спадщини, а також її роль у розвитку громад, туризму, освіти та культурної дипломатії є показником зрілості суспільства і підтверджують прагнення України до інтеграції з Європою.
Мета статті - аналіз особливостей інтеграції історичної та культурної спадщини з національною самобутністю, крім того, подання чітких прикладів щодо збереження та популяризації історико-культурної спадщини як рушійної сили, що сприяє становленню та розвитку національної ідентичності в умовах відновлення інтеграції України до європейського простору та протидії російській агресії. Вагомим критерієм, що сприяє збереженню історико-культурних надбань, є цифровізація. У процесі дослідження з'ясовано, що історико-культурна спадщина є ефективним засобом у протидії з російськими історико-культурними дискурсами.