Проаналізовано особливості репрезентації індивідуальної та колективної травми в сучасній українській прозі 2017–2020 рр. Дослідження ґрунтується на міждисциплінарних підходах травматичних студій (К. Карут, К. Тал, М. Гірш) і рецептивної естетики. Розглянуто романи Сергія Жадана «Інтернат», Андрія Куркова «Сірі бджоли», Тамари Горіха Зерня «Доця» та Софії Андрухович «Амадока», у яких травма постає як художній механізм осмислення війни, втрати, пам’яті та відновлення ідентичності. Визначено, що індивідуальна травма виявляється через фрагментацію свідомості, тілесні симптоми й наративну фрагментарність, тоді як колективна — через моделі постпам’яті, поетику свідчення та національну самоідентифікацію. Увагу зосереджено також на феномені вікарної травми, що формується у читача в процесі емпатійного співпереживання. Зроблено висновок, що сучасна українська проза виконує терапевтичну функцію, перетворюючись на простір культурної пам’яті та суспільного зцілення.
- Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь